Хто дух запалив, хто дав мені легкість крил?
Хто знищив страх смерті й року?
Хто кайдани розбив, хто розпахнув широко
Браму, що лише вибрані відкрили?
Віки, роки чи тижні, дні або години,
Твоя збороя, час! - їх потоку
Алмаз, ні сталь не стримає, але жорстокій
Силі їх не підвладний я віднині.
І звідси в височінь стремлю я, повний Віри
Кристал небес мені не перешкода більше,
Але минувши їх, здіймаюся в безмежність 
І поміж тим, як все у інші сфери
Я проникаю крізь ефіру поле,
Знизу - іншим - я лишаю невідання залежність

Джордано Бруно

Жабка

Перший яскравий спогад дитинства - жабка. Мені трошки більше року. Я живу у приватному будинку, за три метри від паркану мого двору ставок. Це залишки частково пересохлої, а в основному пущеної у трубу при будівництві нових районів річки Желань (Нивка). Гуляю собі на дворі і вздрів маленьку жабку. Я її зловив, потім пустив, а вона не тікала. Довго з нею грався, купав у відрі з водою, що стояло поруч, зробив їй гойдалку з ґумових зварочних окулярів. Вигадув, вона не тікала, весело стрибала біля мене. Я тішився. А коли їй вже наскучило і вона схотіла йти собі у своїх жаб`ячих справах - скакнула у бік не підозрюючи нічого лихого. Тоді я її просто вбив, схопив дитячу пластмасову шпагу наздогнав і розмазав по асфальту. Перед цим чинив так багато разів, спеціально полював за зеленими, що виповзали після дощу. Але... Можливо, я б ніколи не згадав цієї нещасної жабки, але вийшла Мама, побачивши це сказала: "Що ж ти наробив? Вона ж тобі довіряла!". Мене пройняло вогнем. Малесенька, беззахисна істота, що ще не знала жорстокого світу. Ще не знала, що таке люди і не навчилася їх боятися. Вона вірила мені. І я віддячив їй за віру. Вірила, а я... Я кілька годин не втихаючи ревів, у ночі не міг заснути. Потім вона мені постійно снилася, не давала забути. Я не виправдав її довіри, зрадив. Я показав їй, що таке житття. Зробив грубішою її невинну душу. Я став крапкою у її житті, вона трьома в моєму... Дуже важко розчаровуватися у людях, та це питання твоєї здатності розуміти. Набагато страшніше коли люди розчаровуються у тобі. Страшно бути злим уроком. Я щасливий, що та жабка була найбільшим злочином мого життя. Але важко. Важко коли тебе не розуміють. Коли роблять собі боляче через це. Важко коли через тебе плачуть. Навіть, якщо просто за тобою сумуючи. Розривається серце. Болить коли знаю, що є причиною чужої болі. Хочеться розбитися у кров, бігти, впасти і кричати щоб вітер відніс твій крик у закутки високих гір, забрав із собою у космічні простори

"Якщо ідея істина, вона належить кожному хто зміг її осягнути. Істина не є продуктом людського розуму і існує незалежно від нас..."

Пишучи свої щоденники, різні люди ставлять різну мету, різну мають від нього користь, але взагалі він зберігає думку... Думку народжує. Записана думка вже є, закарбованою у свідомості і набуває ознак внутрішнього переконання. Думки у принципі мають схильність матеріалізовуватися, думка утверджена і писана, так чи інакше, впливає на життя тих хто з нею стикається. Щоденник допомагає людині зрозуміти себе, а іншим допомагає зрозуміти людину. Тисячі думок щодня, скільки яскравого і прекрасного, скільки такого, що варто було б увіковічнити в пам`яті Всесвіту. Щоденник-книга життя, фотографія вічности. Більшість людей не досягають успіху у житті через те, що не мають мети цього життя, або не повністю її розуміють. Мету якої не існує неможливо здійснити. Вони так і пливуть за течією, незалежно від того, як сильно борсаються і б`ються об каміння. Багатьом щоденник допомагає відчути свій шлях... Він примушує людей думати, вирішувати, а найголовніше - відчувати.